Не розлучився з молодістю

Письменнику Мар’яну Красуцькому – 70!

Розповідати про Мар’яна Івановича Красуцького – і приємно і цікаво. Ювіляр з тих особистостей, які вписуються у свою епоху, віддзеркалюють її. І оскільки протягом сімдесяти років у нашій країні змінилася не одна епоха, то й віддзеркалень було кілька, різного характеру, хоча Мар’ян Іванович залишався вірним собі, себто здоровому глузду, народній мудрості, високому професіоналізму.

Таким його сформувала та найперша, повоєнна епоха, коли жилося особливо тяжко, коли голод сорок сьомого висмоктував з тіла останню живу краплину, і треба було не тільки перти непосильного плуга, а й добре мізкувати головою: де порятунок? Він бачився в сумлінній праці, в навчанні, в любові до книг, усього прекрасного. З цього й почалася його дорога до себе нинішнього – першокласного журналіста, відомого письменника.

Народився Мар’ян Іванович 5 січня 1943 року в с. Воскодавинці  Красилівського району на Хмельниччині. З раннього дитинства деталей запам’яталося  йому небагато, але то такі деталі, що кожна з них варта неабиякого роману. І він їх не обмине, пишучи історію свого рідного села. Ті зшитки збереглися донині, працюючи над книгою про Мар’яна Івановича «Живи – як сад», я їх щедро використав. Дещо з тої повісті й процитую:

«Від батька ми одержали з фронту лише кілька коротеньких листів, мало що знали про його військову службу. Зате випало щастя діждатися його живого, обкуреного пилюгою далеких доріг, димами пожарищ і похідних вогнищ…

Пам’ятаю, як ми з молодшою сестрою Ядвігою бігли через сад, городи, колгоспний луг зустрічати його. Він крокував по густому зеленотрав’ю у просоленій їдким солдатським потом вицвілій гімнастерці, таких же бувалих у бувальцях галіфе і запилюжених  кирзових чоботях. Пілотку тримав у руці…

Недовго Іван Лаврентійович розкошував. Не встиг і першої ночі доспати, як удосвіта постукав у вікно колгоспний бригадир: «Треба ячмінь косити. Перезріває…», – сказав і розтанув у світанковій імлі.

Татусь наклепав покриту іржею косу і, зодягнувши фронтову гімнастерку, пішов до праці.

Здається, навіть не поснідавши…».

Чи ось ще епізод, що запам’ятався малому Мар’янку з батькових розповідей:

«…Потрапив я у взвод саперів… Уяви не маю, як ту міну виявити, знешкодити, де треба – поставити, замаскувати. Інструктори вчать. Ніяких поблажок, жодних відхилень. «Сапер, – тлумачать, – помиляється у житті  лише один раз. Хочете уціліти – дійте згідно з інструкцією…».

…І от повертається наш взвод з навчального розмінування. Стомлені, голодні, заляпані, ледве ноги переставляємо. Кожен думає про своє. Я – про домівку. Хотілося хоч оком поглянути на своє обійстя, на дружину, дітей.

Аж тут чую: «Тату, тату, то – я! Що ви не взнали мене?».

Очам не вірю: Манька моя біжить!..

«Все, – подумав, – з головою щось у мене. Помутився розум… Бо хіба може бути таке, щоб за сотні кілометрів, у прифронтову смугу, через військові пости пробилася дочка?.. Хто б її пропустив?..».

А вона вже тут як тут:

« Тату, таточку, – це справді я!..».

Десь воно, оте батькове спогадання, притулилося аж на самім денці серця, там, де найболючіше і найсвітліше водночас, і впродовж усього життя часто відтіля спливає, щоб нагадати письменнику про його многотрудну місію – не вигадуй, а пиши про те, що чув від дорогих людей, що видів на власні очі. Тільки в такім випадку твоя творчість  буде не химерою, а справжнім, потрібним читачеві словом.

Якщо з такою міркою підходити до того, що вже встиг написати Мар’ян Красуцький, то стає очевидним, що він з перших кроків у літературі взяв собі цю настанову за орієнтир. Спогад, документ штовхали його до втілення в художній формі подій, що відбувалися реально. Найяскравіше відбилося в його пам’яті те, що довелося спізнати в післявоєнні роки в рідному селі. «Судний день», «Покаяння», «Гаряче літо у Воскодавинцях» – ці книги народилися в ту пору, коли їхній автор ще ходив пішки під стіл. Треба було лише їх перенести на папір, записати. Але де взяти розуміння того, що складе зміст твору, де взяти вміння, щоб майстерно викласти пережите, коли ти ще до такої праці не доріс? Перші проби пера – вірші, оповідання для дітей. Та як цього підлітка, який ще нікуди й не витикався з домівки, вивести на літературний шлях? Того не знав навіть старійшина українського письменства Петро Панч, якому юний Мар’ян Красуцький надіслав свій зшиток. Інтуїція класику, одначе, підказувала: початківець здібний. Варто з ним попрацювати. І одне з Мар’янових оповідань Петро Йосипович відредагував власноручно, тобто переписав його від «А» до «Я», передав редакції журналу «Піонерія», де воно й побачило світ. Чи багато класиків знайдеться, щоб отак «панькались» із зеленим початківцем? Важко сказати… Зрозуміло лише одне: якщо майстер пера помітив у когось «іскру Божу», – всіляко допомагатиме. Навіть у такий спосіб, як Петро Панч…

Згодом Мар’ян Красуцький прилучився і до журналістики. Молода доля закинула подоляка в донецькі степи, де височать терикони, півнеба застилають фабричні і заводські дими. Там він побачив інше життя, поріднився з іншими людьми. Серед них були й літератори-професіонали, блискучі журналісти. Вони ту «іскру Божу», даровану Всевишнім хлопцю, розпалили ще дужче. І він остаточно переконався, що йому з обраної дороги не звернути. Тож коли покликали до журналістської роботи на Хмельниччину, не завагався –  зібрався і негайно відбув у Новоушицький район. Там, у районці, одержав перший газетярський  гарт, далі – багатотиражка у Ладижині, крісло заступника редактора Ямпільської райгазети, посвідчення кореспондента обласного масштабу, вручене «Вінницькою правдою». З Вінниччини журналістом-асом повернувся  на Хмельниччину на вельми клопітку посаду – редактора Кам’янець-Подільської міжрайонки, реформованої ним в газету з іншим статусом і назвою – «Край  Кам’янецький». Понад тридцять років віддано тому виданню!

А що то були за роки, читачі можуть дізнатися з його відомого роману «Редакція». Здавалося, що у редакційній буденщині він як письменник утопився назавжди. Вистачить з нього республіканської премії імені Ярослава Галана, найвищої журналістської нагороди «Золоте перо».

Аж ні! Наприкінці дев’яностих минулого століття, у роки нашої державної незалежності, спливає ім’я  Мар’яна Красуцького і в літературі. Либонь, суспільна веремія наполегливіше підштовхнула до художнього слова. Його короткі новели друкуються в журналі «Вітчизна», який присуджує їхньому автору Всеукраїнську премію імені Юрія Яновського. Широкого розголосу набули й романи Мар’яна Красуцького «Довга дорога вночі», «Павутиння», «Крик білої ворони», «Редакція», «Злива», «Розрив-трава на лютих перехрестях», повісті  «За Колимою сонце сходить», «Березневий грім», «На білому коні світання», «Острів любові», «Голубі берети» (у співавторстві), «Земля, на якій я живу» та інші. У Німеччині  видано книжку Мар’яна Красуцького про незабутнього Адама Яхієва.

До речі, крім роману «Павутиння», усі інші книги письменника – про реальних осіб і реальні події, а персонажі – це і Микита Годованець, і Григорій Костюк, і Володимир Булаєнко, і  Юхим Сіцінський, себто прославлені наші земляки. Писати про реальних людей  нелегко, бо треба знати безліч фактів і деталей з їхнього життя, майстерно і тактовно подавати. Саме це Мар’яну Красуцькому і вдається. За творчістю визнаного прозаїка стежать читачі  і журі поважних премій. Тож майже кожна згадана вище книга належно поцінована. Має Мар’ян Іванович і премії імені Івана Огієнка, імені Григорія Костюка, імені Микити Годованця та імені Володимира Булаєнка. Почесний професор української філології Кам’янець-Подільського національного університету, заснованого, як свідчить історія, Іваном Огієнком. Заслужений журналіст України.

Цих титулів, безперечно, достатньо, щоб вважати ювіляра  неординарною особистістю. Сімдесятиріччя якраз і є тією нагодою, при якій порівнюється прожите і зроблене. Інакше кажучи, – йдеться про літа і діла. А тут у Мар’яна Івановича – ніяких розбіжностей. Не марнував майстер пера часу: писав, допомагав людям, прокладав власну творчу дорогу, – робив усе талановито, з душею. Незважаючи на вік, з молодістю не розлучається. Сам зізнається у тому, написавши хвилюючий спогад про друзів своєї юності “Залишайся з нами, молодосте!”

А з таким оптимізмом, з таким бадьорим настроєм можна гори зрушити. Тож нехай, дорогий Мар’яне Івановичу, таланить!..

З роси й води!

Микола МАЧКІВСЬКИЙ, член Національної спілки письменників України. Фото kray-kp.org.ua.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Ваш email ніде не буде показанийОбов'язкові для заповнення поля позначені *

*

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: