– Мої котелевські коржики – інтерпретація давніх місцевих традицій. У нас пекли такі – краєзнавці кажуть, що були відомі з середини XVIII століття. Це регіональна страва. Їх готували в моєму селищі та сусідніх. А далі про «панянок» уже і не чули, – каже 33-річна Оксана ДОРОШЕНКО із селища Котельва на Полтавщині.
«Панянки» – обрядове печиво. Для тіста дві склянки цукру розводили склянкою холодної кип’яченої води, додавали сірникову коробочку амонію і борошно. Має бути як на вареники – ні липке, ні тверде. Випікали у формі дівчаток, півників і коників. Пряники забарвлювали в рожевий колір. Розписували за допомогою паперового ріжка тонкою цівкою глазурі. Її виготовляли з барвника, крохмалю, борошна та води.
– Пам’ятаю «панянки» з дитинства, – розповідає Оксана Дорошенко. – У 1990-х цукерки були рідкісним святом. Коли ходили колядувати, давали печиво, яблука, горіхи. Велика честь була, якщо вручали «панянку». З часом вони почали зникати, бо в магазинах з’явилися різноманітні солодощі.
Закінчила школу і зовсім забула про ці коржики, – продовжує. – Коли зустрічалася з майбутнім чоловіком Андрієм, він на Різдво приніс «панянки». У мене був шок: де він їх узяв? Розповів, що їх пече його баба Ганна. Робила це все життя.
Минуло два роки. Я вийшла заміж, народила сина Серафима. Коли йому виповнився рік, перед новорічними святами вирішила напекти «панянок». Робила це вночі, доки малий спав. Розфарбовувала їх і не могла зупинитися. Хоч була втомлена, відчувала кайф від цього процесу. Роздарувала друзям і хрещеникам. Свята закінчилися, а мені ще хотілося малювати.
Згодом Оксана Дорошенко почала пекти пряники за іншим рецептом.
– Це медові, на які тоді якраз пішла мода. У тісто додають ще масло і яйця. Розфарбовують яєчним білком. До 8 березня вирішила спекти їх на подарунок мамі та сестрам. А потім був Великдень. Не просто розфарбовувала коржики, а використовувала для цього традиційні етнічні мотиви. Почала вивчати символіку писанкарства. Спочатку було складно. У піалі розводила барвник, малювала тонкою бамбуковою паличкою. Іноді один коржик розписувала 8 годин.
До декрету Оксана Дорошенко працювала юристом, була помічником нотаріуса.
– Якби тоді мені сказали, що стану відомою завдяки котелевським коржикам, не повірила б, – говорить Оксана Дорошенко. – Батьки не сприймали моє захоплення серйозно. Підтримував тільки чоловік. 2016 року виставила фотографії пряників у фейсбуку. Перше замовлення отримала з Луцька. Журналістка Людмила Розпопа замовила коржики до Миколая. Попросила намалювати на них зірочки. Відправила поштою. Ретельно запакувала, щоб у дорозі не поламалися. Ті коржики віддала по собівартості, бо незручно було на них заробляти. Нас у селі не навчили цінувати ручну працю: якщо своїми руками зробила, значить, воно нічого не коштує. Коли побачила, скільки в Європі за це платять, плакати хотілося.
На новий 2017 рік понамальовувала зимових пейзажів. Кілька замовили через фейсбук. Знайома з Англії повезла їх у Лондон і сфотографувала на фоні Біг-Бену. Після цього замовлень побільшало. Це дало натхнення. Мої коржики роз’їхалися в понад 30 країн світу. Замовлень отримую чимало, але беруся не за всі – не встигаю. На приготування коржиків іде чотири дні.
Зараз Оксана – молодший науковий співробітник історико-культурного заповідника «Більськ».
– Коли мене завели у фонди заповідника, була в захваті. Там є грецькі амфори, древня корчага – керамічний посуд доскіфського періоду. Вона чорна з різним геометричним орнаментом. Я перемалювала його, тепер використовую для коржиків. Їх випікання – скоріше хобі, ніж основний заробіток. Не маю жилки, щоб створити з цього бізнес. Для мене головне, щоб «панянки» не перетворилися в попсу. Якось родичі попросили намалювати на коржику Міккі Мауса. Вийшло негарно. Зрозуміла, не можу таке зображати. Традиційні коржики треба розписувати нашими сакральними символами.
Печиво випікають шість хвилин
Навесні 2020-го Оксана Дорошенко взяла участь у конкурсі проєкту «Юкрейн віз лав». Голосування було відкрите. Її коржики включили до каталогу українських майстрів. Він вийшов восени.
– Готую котелевські коржики за власним рецептом. Понад рік експериментувала і вдосконалювала, – розповідає. – Два білки розтираю зі склянкою цукру. Вмішую пачку вершкового масла та сім-вісім ложок густого меду. Всипаю чайну ложку меленої кориці, цедру лимона, по кілька мелених гвоздик, кардамону та бодяну. Додаю какао, кероб, чорний ром, лікер «Амаретто» і «Старий Таллінн». Це все ставлю на водяну баню на 5-7 хвилин. Вкидаю дві чайні ложки соди. Коли спіниться – знімаю і даю трохи вистигнути. Всипаю 800 грамів борошна. Тісто ставлю на ніч у холодильник. Наступного дня випікаю – 6 хвилин за температури 180 градусів. Важливо не чіпати печиво, бо м’яке та ніжне, легко може втратити форму. Залишаю вистигнути на добу.
Для поливи білки розтираю з цукром виделкою. Використовую американські гелеві барвники. Українські не підійшли – погано замішуються і розчиняються. Глазур готую негусту. А вже для розпису повинна бути така, щоб виделка в ній міцно стояла.
