Письменниця під знаком журналіста

[metaslider id=8495]

Культурний оглядач, журналіст газети «Кам’янецький часопис «Ключ», редактор альманаху «PHOENIX»… Що є спільного між вищезазначеними професіями? У пресі ще жодного разу не з’являлися матеріали, в яких би вона була б не інтерв’юєром, а інтерв’юйованим. Про її книги всі чули, знають, читали, але от про неї пересічному читачеві мало що відомо. Лише коротка характеристика, яка зовсім не розкриває творчого та духовного потенціалу, кілька рядків про захоплення – ось вся інформація, яку Ви зможете надибати в Інтернеті. Напевно, найкраще її знають найближчі друзі, родичі та віддані читачі-фанати. Ми беремося виправити цей незначний пробіл у біографії та творчості митця і відкриваємо для вас письменницю Віоліну Ситнік.

– Віоліно, з чого Ви починали свою творчість?

– Мої перші творчі пориви розпочалися ще у садочку, тоді я римувала примітивні чотиривірші. Серйозніше почала писати вже у школі – це були невеличкі есе, але я їх називала замальовками, бо в той час не могла точно визначитися із жанрами. Пізніше продовжила творити в університеті, після того в мене почався затяжний період творчої кризи. Це сталося тоді, коли вийшла заміж та народила дитину, адже вважала, що щасливих митців не буває, вирішила, що писати більше не буду. І буквально 2012 року взяла участь у літературному конкурсі. Хоч не перемогла, але натомість знову взялася за перо. Саме тоді почався новий етап у моїй творчості, тоді я й зрозуміла: все що було до цього – незначні «пустощі».

– Чи були у Вашій родині креативні люди?

– У моїй сім’ї ніколи не було творчих людей. Мама – продавець, батько – будівельник. Не знаю, звідки я така взялася. Єдине, що я успадкувала від родичів – це здібності до вивчення мов, напевно, це в мене від матері. Їй, коли вона навчилася, легко давалася німецька, знала її найкраще у школі.

– Чому обрали філологічний фах?

– Скільки себе пам’ятаю, мріяла стати журналістом або письменником. Але з часом зрозуміла, що в Україні такої професії, як «письменник», немає. Заробляти на життя виключно письменництвом можуть тільки кілька людей, інші обов’язково десь паралельно працюють. Письменництво для них – це просто додатковий дохід чи хобі. Отак перша моя мрія «прогоріла», а на журналістку вчитися не пустили батьки, бо якраз тоді вбили Г. Гонгадзе. Тож я подумала і пішла на філологічний факультет, адже незалежно від того чи буду журналістом, чи письменницею, а грамотно писати треба вміти всюди. Щодо навчального закладу, коли обирала, то відразу закохалася в К-ПНУ імені Івана Огієнка. Я твердо вирішила, що буду вступати тільки сюди і більше нікуди. Хоча мене запрошували в Чернівецький університет імені Федьковича (сама родом з цієї області), але туди я навіть їхати не захотіла.

– З чого Ви розпочинали як професійний письменник?

– Усе почалося з батьківського форуму «Малеча». З іншими матусями в декреті, які є головними учасниками цього форуму, ми говорили на різні теми, не тільки про дітей, а й про все на світі. Там я натрапила на осередочок літераторів, де часто проводилися конкурси, презентація та критика робіт. Беручи учать у різних заходах «Малечі», я почала творити та перемагати. Ці перемоги тішили моє самолюбство і не приносили нічого, крім досвіду. Тому вирішила рухатися далі. Пізніше двічі здобувала заохочувальні премії в літературному конкурсі «Витоки», який проводився на базі Острозької академії за підтримки канадських меценатів. Брала участь у Всеукраїнському літературному конкурсі імені Леся Мартовича, з яким пов’язані досить цікаві спогади. Минулого року поїхала туди на церемонію нагородження і аж на місці дізналася, що отримала гран-прі в жанрі новелістики. Там я отримала хороший досвід і мала змогу познайомитися з відомими українськими письменниками. До речі, паралельно з цим конкурсом в Івано-Франківську відбувалася презентація збірки «Мережані кор@лі», в якій одну з 9-ти «низок» віршів написала я. Ця презентація теж викликала фурор, але мені, на жаль, не вдалося потрапити на неї.

– Які українські або зарубіжні письменники для вас є еталоном?

– Тривалий час я захоплювалася (та й зараз люблю) творчістю Дари Корній. А от сказати, хто для мене є еталоном, остаточно не можу. Коли дуже багато читаєш, важко чомусь здивуватися. Подобається творчість багатьох митців, з останнього, наприклад, вразила Ольга Деркачова, Слава Світова (обожнюю її мініатюри, у них криється стільки сенсу, скільки часто не вміститься і в громіздкий роман), подобається сучасна американська література, особливо, романи, написані в епістолярній формі. Зовсім нещодавно відкрила для себе «Енн із Зелених Дахів» Л.М. Монтгомері і просто закохалася в цю героїню. Мрію прочитати всю серію.

– Уперше, читаючи твір, на що Ви звертаєте більше уваги – на слово, зміст чи, можливо, жанр?

– Читаючи книгу, спершу я звертаю увагу, звичайно, на сюжет. Але як філолог завжди вишукую основні елементи будь-якого твору: тему, мету, ідею, тропи та інші мовні засоби. На основі всього цього створюю, так званий, розбір тексту. Також люблю, щоб слово звучало, мені потрібні метафори і символи, над якими можна подумати. Часто пишу відгуки на найбільш цікаві твори, хоча все це роблю крізь призму своєї душі. Я не професійний літературний критик і не претендую на його лаври.

– В яких жанрах Ви творите найчастіше?

– Довго не могла визначитися між поезією та прозою. Тепер вже точно знаю, що я – прозаїк, хоча за іронією долі маю у співавторстві дві поетичні збірки. Зазвичай пишу оповідання (найчастіше в жанрі суворого реалізму та українське фентезі) та повісті.

– Нам відомо, що Ви займаєтеся не тільки письменницькою та журналістською діяльністю, але є й літературним редактором багатьох проектів. Чи подобається Вам ця робота?

– Так, я практикувала як літературний редактор у 2-ох номерах альманаху «PHOENIX», збірці «Балачки про все на світі» та новій книжці кам’янецького дитячого письменника Сергія Боднара, яка скоро вийде у світ. Мені подобається результат роботи, а от сам процес не дуже. Адже доводиться дуже багато читати різного тексту, як кажуть: «є зерно, а є полова», і от серед тієї «полови» мені треба знайти «зерно». Є письменники, які мають гарні ідеї та потенціал, а от все це «вдягнути» у форму не можуть. Це досить клопітка праця. Але от коли вже все вичитано, віддруковано, пройшла презентація – отоді я отримую реальне задоволення.

– Кого з прогресивної молоді Кам’янеччини Ви можете назвати письменником з широкими можливостями?

– Говорячи саме про письменників, можу сказати, що справді є декілька людей, яких я для себе дійсно відкрила. Це Ірина Жмурко, хоча вона не зовсім початківець, адже минулого року перемогла в конкурсі від Форуму видавців, за результатами якого вийшла збірка «Друзі незрадливі». Її ім’я звучало нарівні з такими потужними особами, як Г. Вдовиченко, Л.Денисенко, І. Карпа та ін. А ще під час підготовки попереднього альманаху «Фенікс» я познайомилася з прозою Ольги Старої, яка вразила мене до глибини душі.

– Сучасні (особливо молоді) письменники «виграють» на тому, що використовують вульгарну чи низьку лексику, а як Ви ставитися до такого явища?

– Я не прихильник використання вульгаризмів. Але візьміть до прикладу «Залишенця» відомого письменника Василя Шкляра. Таку лексику в цьому творі язик не повернеться назвати зайвою чи неприйнятною. Як на мене, «гострі» вислови можна використовувати, коли це застосування виправдано ситуацією, адже коли Ви писатимете твір про криваве вбивство, то не будете називати злочинця: «Ох, ти ж капосний, що ти наробив?..», чи не так?

– Чимало письменників не здатні описати словам свій творчий процес, а Вам це під силу?

– Спробую. Інколи кажуть: «натхнення, як апетит – приходить під час їжі», та це твердження не про мене. У мене натхнення приходить спонтанно, можу почати писати, коли випадково почую якусь фразу на вулиці чи побачу людину. Тоді в моїй голові починають народжуватися нові образи, ситуації, цілі діалоги, вони поступово, як снігова куля, нашаровуються, обростають ідеями, «родзинками», а потім виливаються на папір. Трапляється, що я не можу одразу сісти і почати писати. Тоді я виношую певний час ту ідею, і, що дивно, вона не зникає, а, навпаки, Всесвіт весь час дає мені якісь «підказки», які ще раз запевняють мене, що оповідання має народитися. Колись я могла за день написати оповідання, зараз же так не можу, бо позбавлена такої розкоші, як час. До речі, щоб не втрачати та не забувати важливі думки, я для себе ввела цікаве правило: щоб почати творити, мені варто написати хоча б кілька речень, а потім я обов’язково до цього рукопису повернуся та закінчу його. Адже мені як письменнику дуже шкода навіть мізерної своєї роботи.

– Недавно Ви спробували себе в гумористичному напрямку. Чи часто експериментуєте?

– Чесно кажучи, люблю експерименти. Пам’ятаю, колись мені захотілося написати оповідання повністю діалогом, використовуючи мінімум прозових вставок. Згадуючи про збірку гумористичних оповідань, можу сказати, що ніколи в житті не писала нічого подібного. Більше того, вважала себе суто драматичною письменницею. Оті сльози, кохання-зітхання – то моє. Мене часто характеризують як чуттєву та щедру на соковиті слова, що я майстер деталізації та описів. Але одним з моїх «неписаних правил» (які я сама для себе створюю) є те, що якщо мені пропонують щось цікаве, то не можна ніколи відмовлятися. Адже краще спробувати та зазнати поразки, ніж потім жалкувати за втраченим моментом.

– Окрім творчої діяльності у Вас є якісь додаткові захоплення?

– Так би хотіла сказати, що є, але насправді це не так. Колись давно я дуже захопилася квілінгом. Нічого не робила, а цілими днями сиділа і вирізала смужки паперу. Згодом наробила багато листівок, сніжинок – все це пороздаровувала друзям і як відрізало. Я легко чимось захоплююся, але так само швидко перегораю до всього, окрім письменництва.

– Якби Вам довелося вибирати між кар’єрою журналіста та письменника, що б обрали?

– Не хотілося б робити такий вибір. Чесно, мене дуже засмучують статті і висловлювання, де зазначають, що найгірше для письменника – займатися журналістикою. Це так зачіпає, відразу виринає думка: «А як же тоді я, що треба вже хрест на собі покласти?» По-моєму, кожен повинен заробляти і займатися тим, що йому подобається та приносить дохід. От мені журналістика допомогла познайомитися і потоваришувати з багатьма творчими особистостями Кам’янця і не тільки, дала можливість реалізувати себе у творчому сенсі, допомогла зрозуміти, чим я хочу займатися, окрім журналістики та літератури – те ж творче об’єднання «PHOENIX» (ми видаємо альманах, привозимо відомих письменників у місто, проводимо літчитання та інші цікавинки). Саме журналістиці я завдячую за деякі свої оповідання, адже вони написані на основі журналістських матеріалів – не тільки моїх, а й колег.

– Над якими проектами Ви зараз працюєте?

– По-перше, ми з авторками «Балачок про все на світі» і моїми подругами, київськими письменницями Мариною Братко, Оленкою Некрасовою, Мирославою Кошкою і Славою Світовою пишемо продовження «Балачок…». Це будуть «Теревені аж до ранку». З дівчатками із «PHOENIX» ми працюємо над новою збіркою «Сни Аурінії», в яку мають увійти 7 оповідань – снів від семи авторок. Робота кипить, адже хочемо видати книжку до Дня міста. Тішить те, що вже маємо ілюстрації від мегаталановитої і креативної хмельницької художниці Тетянки Боднар. Є ще два проекти, але їх мені поки що доведеться залишити в таємниці.

– Які у Вас плани на майбутнє? Чого ви хочете від своєї діяльності?

– Звичайно, моя мрія – це нарешті видати власну збірку оповідань. У мене є цілий рукопис у жанрі суворого реалізму, який вже зараз знаходиться в одному з відомих видавництв і чекає на вирішення своєї долі. Плюс є ще один незакінчений рукопис у жанрі українського фентезі, адже я обожнюю слов’янську міфологію, народні вірування та традиції. Також маю розпочатий роман, поки що на 30 сторінок… Працюю над «Теревенями» та «Снами». Єдине, чого я ще хочу і в чому впевнена на сто відсотків, то це те, що в мене обов’язково буде власна книжка, знати б ще точні дати… А ще дуже хочеться миру, проте це абсолютно від мене не залежить…

– Над чим варто працювати юним письменникам-початківцям, щоб у майбутньому досягнути значних висот?

– Насамперед, потрібно багато читати і писати. От я не розумію тих людей, які називають себе письменниками, але зовсім не цікавляться літературою. Деякі заявляють на своє виправдання: «Я нікого не читаю, бо не хочу наслідувати чужий стиль». Як на мене – це самообдурювання та надмірна і невиправдана впевненість у своїй геніальності. По-перше, кожен письменник має бути в курсі тенденцій та новинок літератури. По-друге, повинен якось збагачувати свій словниковий запас, а звідки він з’явиться, якщо нічого не читати? А писати потрібно для того, щоб виписатися, виробити свій індивідуальний стиль.

– Чи щось змінилося у Вашому житті з появою популярності?

– Знаєте, коли мене називають «відомою українською письменницею», мені завжди хочеться оглянутися і подивитися на ту відому особистість. Після того, як у світ вийшли «Балачки…» та й інші збірки, де я є однією з авторів, у моєму житті абсолютно нічого не змінилося. Просто я стала на сходинку ближче до письменників, якими до цього могла тільки захоплюватися. А ще зрозуміла, що вони теж звичайні люди: щирі, відкриті, доброзичливі.

Ось такі вони сучасні письменники – метафоризовані, закручені, дивні та складні на сторінках своїх книг і такі прості та невимушені у звичайному спілкуванні та житті.

Ольга ФОРТЕЛЬНА, спеціально для «7 днів».

Фото Олега СІНЬКОВА та з архіву Віоліни СИТНІК.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Ваш email ніде не буде показанийОбов'язкові для заповнення поля позначені *

*

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: