24 роки тому в Афганістані закінчилася військово-політична спецоперація Радянського Союзу, участь у якій взяли понад 160 тисяч військовослужбовців – вихідців з України, 12 тисяч з них отримали поранення та контузії, 3600 не повернулися до своїх домівок. Серед них – 109 подолян заплатили життям за інтереси чужої країни, 2 пропали безвісти.
Афганська кампанія залишила невиліковну рану в душах та серцях тих, хто пройшов вогненними гірськими стежками , хто втратив друзів, синів чи батьків. Сьогодні вже немає тієї держави, яка закликала до бою молодих хлопців і відправляла їх виконувати інтернаціональний обов’язок. За останні десятиліття змінився й сам Афганістан.
Після виводу радянських військ і після того, як про цю країну забули США, Саудівська Аравія і Пакистан, вона стала надзвичайно нестабільною і бідною. З посиленням ісламського екстремізму і нападами терористів на США, Афганістан опинився у центрі міжнародних відносин. Тому нині світ зацікавлений у його відбудові, довгостроковому розвитку і запобіганні подальшого конфлікту. Прагнення міжнародного співтовариства допомогти Афганістану розвиватися знайшло свій вираз у довгостроковій місії Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) на чолі з НАТО, Місії допомоги ООН в Афганістані (ЮНАМА), фінансовій підтримці з боку країн Великої вісімки та міжнародних організацій, а також в участі сотень громадських організацій. Не залишилася осторонь цієї проблеми й наша країна.
Відповідно до Указу Президента України від 15 січня 2010 року, технічної угоди між Міністерством оборони України та Міністерством охорони краю Литовської Республіки щодо направлення миротворчого персоналу України для виконання завдань у складі литовського контингенту, що діє в рамках міжнародних сил сприяння безпеці та угоди між Україною і НАТО про участь України в операції МССБ, з травня 2010 року в Ісламській республіці Афганістан виконують миротворчу місію українські військовослужбовці (сапери) від інженерних військ Збройних Сил України у складі Українського миротворчого персоналу міжнародних сил з підтримання миру та безпеки.
Нещодавно з Афганістану повернулася група фахівців з протидії саморобним вибуховим пристроям Центру розмінування Збройних Сил України на чолі з її керівником – старшим інспектором відділу контролю якості розмінування майором Валентином Мельничуком. З ним наша розмова.
– Валентине Олександровичу, відомо, що за знешкодження саморобних вибухонебезпечних пристроїв у міжнародній практиці беруться лише професіонали найвищої кваліфікації. Без сумніву, саме такими ви себе й зарекомендували за рік перебування в Афганістані. І свідчення тому – цілий ряд різних відзнак, які бачу на вашому військовому кітелі – від наших українських, до литовських, афганських і натівських. За що заслужили стільки нагород, які саме завдання доводилося виконувати?
– Дійсно, обстановка в цій Ісламській республіці дуже складна. Практично, реальна влада там залишається в руках талібів, які ведуть партизанську війну невеликими групами – в середньому 15-20 осіб. І однією з причин конфлікту, який триває такий довгий період, експерти називають надійне і достатнє фінансове забезпечення руху талібів. Адже відомо, що будь-яка війна коштує великих грошей і афганська не є виключенням. Головними проблемами залишаються наркоторгівля, страшна бідність, економічна та політична нестабільність, діяльність незаконних формувань, корупція, конфлікти між етнічними групами.
Наразі на території ІРА залишається велика кількість боєприпасів, придатних до використання за штатнимм призначення, боєприпасів, які не вибухнули, а також придатних для виготовлення саморобних вибухових пристроїв. Сьогодні в Афганістані працює ряд урядових і неурядових організацій, які платять населенню кошти за здачу зброї та боєприпасів і одним із наших завдань було знищення цих боєприпасів, саморобних вибухонебезпечних пристроїв зібраних такими організаціями в провінції Гор.
Ще щодо основних завдань саперів українського миротворчого персоналу, були, зокрема, інженерна розвідка шляхів пересування миротворчого персоналу в ІРА, знешкодження та знищення саморобних вибухових пристроїв, вибухонебезпечних предметів в зоні відповідальності, перевірка місцевості та об’єктів на наявність таких предметів, їх ідентифікація, допуск на територію бази транспортних засобів та їх перевірка на наявність саморобних вибухових пристроїв. Кожного ранку нашою групою проводилася перевірка пасажирського терміналу та злітно-посадкової смуги аеропорту міста Чачгаран та приналежної до неї території на наявність саморобних вибухових пристроїв.
Досить часто Литовську групу реконструкції провінції, саме в складі цієї групи був наш миротворчий персонал, відвідували особливо важливі персони, такі як президент, прем’єр-міністр та міністр оборони Литви, командувач ISAF, Міністр оборони України та інші високопосадові особи. Вони не обмежувалися перебуванням на території польового табору, а також відвідували державні установи в м. Чагчаран, де зустрічалися з відповідними посадовими особами. Перед проведенням кожного візиту група розмінування проводила перевірки будівель державних установ, які планувалося відвідати під час візиту на предмет наявності вибухових пристроїв.
Усі завдання нашими саперами виконувались у складі двох груп розмінування кількістю 8 фахівців. Зі мною в групі протидії саморобним вибуховим пристроям працювали старший сапер сержант Борис Оріх, водій-сапер старшина Віталій Головатюк та сапер-кінолог старший солдат Ігор Крайнік.
– Даруйте, а мінно-розшукова собака Рема?
– Хотів би відзначити, що її прекрасно підготовили до служби кінологи нашого Кам’янець-Подільського центру розмінування. Я взагалі не уявляю, як би ми без нашої улюбленці виконували покладений на нас обсяг робіт. Рема настільки досконало знає свою справу і безвідмовно допомагає саперам, що її залишили з новою групою ротації.
Словом, ми виконували чисто миротворчу місію.
– Якщо коротко, що можна сказати про її підсумки?
– За рік нашою групою було перевірено понад тисячу кілометрів шляхів, близько 10 гектарів місцевості щодо виявлення вибухонебезпечних предметів та саморобних вибухових пристроїв, знищено 1990 одиниць бомб, снарядів, мін, підривників тощо.
– Мабуть, чималий арсенал із названого вами, залишилося з часів тої десятилітньої війни?
– Звичайно. Скажу для прикладу, із знайдених та знешкоджених вибухонебезпечних предметів – есересерівських 3 авіабомби, 83 артилерійських снаряди, більше сотні мінометних та протитанкових мін, 5 реактивних двигунів та снарядів НУРС С-5, півтори тисячі боєприпасів до стрілецької зброї та багато іншого. Чимало боєприпасів траплялося китайського, іранського, пакистанського, італійського, американського, російського, ізраїльського, югославського виробництва. Нами було виявлено 16 саморобних вибухових пристроїв, у тому числі й пояс «Шахіда».
По кожному випадку застосування або виявлення таких пристроїв, нашою групою проводилося детальне розслідування, в ході якого збиралися докази (відбитки пальців, зразки ДНК, зразки ВР) та детально описувалися всі компоненти СВП.
Відтак, матеріали розслідування надсилалися до регіонального командування «Захід» та заносилися в спеціалізовану базу даних, яка використовується для прогнозування подальшої активності з використанням СВП, відслідковування діяльності злочинних угруповань та притягнення їх до кримінальної відповідальності. Причому, боротьба в основному направлена саме на виявлення та знешкодження злочинного угрупування в цілому від замовника до виконавця.
Аналіз застосування саморобних вибухових пристроїв в провінції Гор показує, що найчастіше вони застосовуються з нажимним датчиком цілі (78 відсотків) та радіокеровані (22 відсотки).
Для виготовлення основних зарядів СВП застосовуються досить поширені в Афганістані ємності для приготування їжі (скороварки), пластикові каністри та стандартні боєприпаси. В якості вибухівки – речовина домашнього виробництва на основі нітратних добрив та вибухові речовини взяті із стандартних боєприпасів. Як джерело струму – акумуляторні батареї від мотоциклів. Виходячи з розмірів зарядів, вони розраховані на застосування проти місцевої армії, поліції або персоналу ISAF при проведенні пішого патрулювання, неброньованих та легко броньованих цілей.
– Товаришу майоре, ви говорили, що наш миротворчий контингент відвідав попередній міністр оборони України Дмитро Саламатін…
– Так. Керівник оборонного відомства під час офіційного візиту до Афганістану побував на базі нашої дислокації в місті Чачгаран. Він знайомився з умовами служби, цікавився, чи є якісь проблеми, чи потрібна в чомусь допомога. На зустріч з нами міністр прибув не з порожніми руками – кожному українському миротворцю він вручив особисто від себе наручні годинники та відповідні міністерські відзнаки. А ще, привіз нам запашного українського хліба, по ящику сала, часнику та цибулі.
– Чи часто доводилося спілкуватися з місцевим населенням? Як афганці ставляться до українських миротворців, чи не траплялося якихось конфліктів?
– З місцевими мешканцями доводилося мати справу чи не щодня, особливо з тими, що були найняті для охорони нашого місця розташування за межами зовнішнього периметру, а також доводилося спілкуватися з ними в магазинах, на ринку. Ставлення до нас було нормальне, вони казали, що «раша гут», а ось американців вони не люблять. Преважна більшість афганців живуть дуже бідно, в глинобитних будиночках, сім’ями по 12-17 осіб, сплять, як мовиться, покотом на долівці. Харчуються теж дуже скудно, практично не їдять м’яса, воно там дороге, хоча розводять худобу, верблюдів, овець, кіз. Повірте, серце обливалося кров’ю, коли бачив взимку дітей без будь-якого взуття на ногах, в обшарпаній легкій одежині. Нам розповідали, що в сусідньому з нашим табором кишлаку, минулої суворої зими не вижили близько 75 відсотків дітей.
Разом з тим, незважаючи на таку складну обстановку в країні, нині тут створюються позитивні умови виходу з економічної та політичної кризи, у складі Міжнародних Сил сприяння безпеці співпрацюють близько тридцяти країн-членів НАТО спільно з двома десятками країнами партнерами, діє Програма поступової передачі відповідальності НАТО за безпеку в Афганістані уряду цієї країни зі сподіванням, що до 2014 року це буде здійснено. Певний внесок у поточні операції Альянсу вносить і наша країна, зокрема, миротворці-подоляни.
Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, власний кореспондент обласної газети «Подільські вісті», голова Кам’янець-Подільської міськрайонної організації Національної спілки журналістів України.
На знімку група протидії саморобним вибуховим пристроям майора Валентина Мельничука з собакою Ремою.
